Що для мене важливо
Що для мене важливо в роботі гештальт-терапевта, супервізора й тренера?
Наша психіка дуже складна. У ній відбуваються складні, часто суперечливі процеси. Намагаючись їх усвідомити, ми так чи інакше використовуємо теоретичні моделі. У гештальт-терапії їх цілком достатньо. Серед інших зараз хочу виокремити теорію полярностей, яку використовую для виявлення внутрішніх конфліктів.
У своїй довготривалій роботі я націлений на зменшення внутрішніх конфліктів, переведення їх у конструктивну взаємодію. Якщо ми конфлікти не усвідомлюємо, то не маємо можливості вплинути на постійну внутрішню боротьбу, яка зрештою проєктується на міжособистісні стосунки та стосунки зі світом загалом.
Наведу приклад використання теорії полярностей. Людина приходить на зустріч і скаржиться на те, що докладає недостатньо сил для досягнення мети. Вона явно страждає, і їй, звісно, хочеться допомогти. Важливо помітити, що, крім страждання, одночасно транслюється осуд самої себе. Якщо є проявлена страждаюча сторона особистості, то важливо знайти осудливу сторону, що перебуває на іншому полюсі, і зустрітися з нею.
Як це зробити?
Отже, можна помітити, що одночасно й паралельно йдуть два меседжі: один явно проявлений у формі страждання, другий — осудливий.
Якщо ми погано знайомі зі своїми сторонами особистості, не маємо досвіду їх усвідомлення та інтеграції, то, залежно від акцентуації, можемо відгукуватися такими патернами:
1. беремо на ручки, годуємо своїми «великими материнськими грудьми», всиновлюємо-вдочеряємо, «дорощуємо» — рятуємо;
2. виховуємо, керуємо, даємо «чарівні копняки», злимося, коли зустрічаємо опір, — агресуємо;
3. робимо обидва пункти поперемінно або одночасно, намагаючись не потрапити під агресію у відповідь.
У першому випадку відбувається посилення внутрішнього розщеплення шляхом створення й підтримання фантазії про «добру, ідеальну матір», яка протистоїть внутрішньому образу «поганої матері», що недостатньо піклувалася.
В останніх варіантах просто йде підтвердження вже усталеної картини світу. По суті, нового досвіду не отримується.
Просунутий читач уже про все здогадався — треба розпитати про дитячий досвід страждання, посадити виявлену фігуру винуватця — матері-батька-дідуся-бабусі-вчительки — на третій стілець і спільними зусиллями цю фігуру анігілювати).
Наслідки, сподіваюся, зрозумілі (дивись висновки до попереднього п. 1).
Наступне одвічне питання після «хто винен» звучить як «що робити?».
Не буду хитрувати, одразу скажу — передусім не поспішати. Звісно, все, що описано вище, можна й потрібно робити. Важливо розуміти, що всі наші дії спрямовані на усвідомлення досі прихованих несвідомих процесів, які саме через цю прихованість непомітно керують нашим життям.
Усередині нас немає нічого поганого, чого слід позбутися, що треба змінити чи «трансформувати». Усередині нас є тільки ми самі. Будь-яка наша риса характеру, особливість чи патерн поведінки в одних обставинах допомагає нам, в інших — сильно шкодить. Ми вже ніколи не станемо ідеальними, але можемо навчитися краще піклуватися про себе — таких, які вже є. Це станеться завдяки усвідомленню, підкреслю — не розумінню, а усвідомленню як результату досвіду взаємодії з іншою людиною. Звісно, я маю на увазі гештальт-терапевта.
Трохи нижче розгорну цю думку.
Модель внутрішнього конфлікту «страждаючий — осудливий» з одного боку сильно узагальнює, з іншого — спрощує. Але дозволяє зробити важливі практичні висновки.
За моїми спостереженнями, людина найчастіше виявляє себе в полюсі страждання. Та частина особистості, яку можна умовно назвати внутрішнім критиком і яка засуджує, звинувачує та залякує, тобто змушує страждати, підтримуючи звичну самоідентифікацію, не надто помічається, здебільшого витісняється.
І тоді легко виявляється в навколишньому світі, людях довкола, особливо тих, з якими ми в близьких стосунках. Кому цікаво, погугліть термін «проєктивна ідентифікація».
А ще з’являється в ті моменти страждання, коли ми у відчаї та злості самі починаємо пиздити (це мій технічний термін, що краще за інші передає сенс того, що відбувається) оточуючих, які так сильно нас мучать. Коли реально, а коли у фантазії.
Дуже складно, а іноді неможливо помітити це розщеплення, перебуваючи в одному з цих полюсів. Для цього на перших порах потрібен зацікавлений незаангажований спостерігач (психотерапевт). А складність для нього, своєю чергою, полягає у спокусі приєднатися до однієї з полярностей, що транслюються (тут можна погуглити «перенесення-контрперенесення»).
Далі поговоримо про спостерігача.
Звісно, мова не про те, що терапевт має перебувати в позиції неупередженого спостерігача, який лише фіксує (і віддзеркалює) конфлікт. У кожного з нас є власний досвід страждання, і ми відгукуємося співчуттям, намагаємося допомогти всіма доступними в терапії способами, техніками й інструментами. Якщо цього не робити, не давати ситуативного знеболювального, то продовження терапії часто просто неможливе.
Основна думка, яку намагаюся зараз просунути, не фокусуючись на інших і так широко висвітлюваних питаннях, — це те, що джерелом страждання часто є прихована неусвідомлювана сторона особистості, яка протистоїть нашій самоідентичності й водночас формує її. І ставитися до неї необхідно з повагою. Висловлю цю думку в такій парадоксальній формулі: «Не буде пиздильника — не буде особистості хорошої людини».
Під повагою маю на увазі виявлення та визнання потреб, які приховані за цією полярністю, а також знаходження екологічних способів їх задоволення.
Це і є те важливе і, як на мене, найскладніше терапевтичне завдання, винесене в заголовок роздумів на цій сторінці. Пишу коротко, саму суть.
Хочу одразу застерегти — я не складаю інструкцію, як проводити гештальт-терапію. Чи посібник із саморозвитку. Це спроба поділитися роздумами про те, на що ще варто звернути увагу, особливо коли опиняєшся в глухому куті. Я довго не наважувався щось писати, оскільки «Думка висловлена є неправда». У тому сенсі, що наша психіка дуже складна й до кінця непізнавана, і яку модель не використовуй, вона щоразу описуватиме певну частковість. І завжди існує спокуса цю частковість прийняти за остаточну істину. А це неправда.
Отже. Я вже писав, що виявити полярності внутрішнього конфлікту, перебуваючи всередині нього, самій людині досить складно. На перших порах це робить психотерапевт, допомагаючи своєму клієнтові виявляти подвійні послання, звернені як назовні, так і всередину. «Я собою незадоволений», «злюся на себе», «навіщо я це зробив», «не можу себе змусити» тощо. Важливо щоразу, за можливості, звертати на це увагу.
Поступово й паралельно, намагаючись не потрапити у вирву травми (це окрема тема) і не надто фруструючи, давати людині можливість не лише помічати, а й знайомитися з неусвідомлюваною полярністю. Добре працюють проєктивні методи, де клієнт намагається ідентифікуватися зі знайденою фігурою, спроєктованою на третій стілець або на картинку-предмет.
Те, до чого прагнемо, — це побудова діалогів. Спочатку активну роль у цьому відіграє терапевт. Він вигадує експеримент і запрошує до нього клієнта, ставить запитання, десь підтримує, десь піддає сумніву. Важливо тримати у фокусі уваги терапії обидві полярності. Коли в клієнта ще немає навички, можна самому вести діалоги з кожною з них, допомагаючи усвідомлювати почуття й потреби, що лежать за ними. Таким чином на цьому етапі стає можливим проявити й легалізувати приховані, тіньові сторони особистості.
Скажу на завершення цього фрагмента, що щоразу, коли стикаємося з явним чи замаскованим опором, одразу відкладаємо всі свої чудові терапевтичні ідеї, гіпотези й наміри та перемикаємося на дослідження почуттів, що лежать в основі опору. Не треба поспішати! Це і є найголовніше в цей момент!
Про опір, можливо, напишу окремо. Повернімося до діалогів. Мета — усвідомлення потреб і знаходження способів їх задоволення в ситуаціях, коли вони суперечать, протистоять одна одній:
— хочу відпочити — а хто гроші заробляти буде?
— хочу, щоб помітили й визнали — куди лізеш? засміють!
Є звичні, напрацьовані патерни, як із цим справлятися. Часто за рахунок придушення, заперечення, витіснення частини потреб. Це відбувається безперервно, тут і зараз, такий процес позначаю терміном «внутрішній конфлікт». Це результат попереднього досвіду пристосування-виживання. Усе настільки звичне, що не помічається й вписане в навколишню реальність. Суб’єктивну, звісно, водночас спільно поділювану-створювану зі своїм оточенням.
Терапевт помічає. І реагує. Не обов’язково словами). Він у контакті з людиною, що прийшла, і те, що з ним відбувається, і те, як він відгукується, вносить поправки, розширює звичну, застиглу картину світу клієнта. Ми здатні поспівчувати й підтримати «бажаючу» сторону та погодитися-обговорити страхи турботливої «наїжджаючої» частини.
Те, до чого прагнемо, — зовсім не стати доброю-ідеальною матір’ю, що протистоїть поганій, а перевести внутрішній конфлікт у конструктивний діалог, де кожну зі сторін буде почуто й задоволено. Чи можна назвати таку роль посередником? У нашій культурі це слово навантажене не завжди позитивним сенсом)
Коли терапевт помічає, обговорює й не засуджує потреби клієнта, якими б вони не були і як би вони не конфліктували між собою, людина отримує досвід толерантного ставлення. У системі координат із двома полярностями з’являється третя фігура, поки що зовнішня, — терапевт, який здатний тримати у фокусі обидві одночасно, ведучи з ними спочатку окремі діалоги й поступово переводячи їх у взаємодію одна з одною.
Поки що — тому що в процесі тривалої терапії ця фігура поступово інтеріоризується (переноситься всередину) клієнтом. У проміжках між сесіями людина у складних ситуаціях ставить собі запитання: «А що скаже з цього приводу терапевт?». І уявний терапевт починає відповідати дедалі частіше на дедалі складніші проблеми (охочі можуть погуглити «Гештальт-терапія: розвиток функції Его в теорії Self»).
Для мене важливо сказати, що внутрішній конфлікт є неминучим наслідком нашого існування як людських істот. Внутрішній конфлікт — це, по суті, конфлікти потреб. Вони були, є й будуть, бо відповідають різним проявам нашого життя. Завдання полягає не в тому, щоб їх не було — це неможливо, а в тому, щоб навчитися їх виявляти, визнавати й знаходити способи їх задоволення.
Сподіваюся, мені вдалося хоч трохи доторкнутися до цієї складної теми. Нагадую, що ці роздуми — лише про один аспект нескінченно складної, багатогранної й дуже творчої роботи гештальт-терапевта, яка і надихає, і дає сенси екзистенції (існування).
З чим усіх нас і вітаю!)
8–24 листопада 2025 р.
Что для меня важно
Что для меня важно в работе гештальт-терапевта, супервизора и тренера?
Наша психика очень сложна. В ней происходят сложные, часто противоречивые процессы. В попытке их осознать мы, так или иначе, используем теоретические модели. В гештальт-терапии их вполне достаточно. Среди прочих сейчас хочу выделить теорию полярностей, которую использую для обнаружения внутренних конфликтов.
В своей долговременной работе я нацелен на уменьшение внутренних конфликтов, перевод их в конструктивное взаимодействие. Если мы конфликты не осознаем, то не имеем возможности повлиять на постоянно длящуюся внутреннюю борьбу, которая в конечном итоге проецируется на межличностные отношения и отношения с миром в целом.
Приведу пример использования теории полярностей. Человек приходит на встречу и жалуется на то, что недостаточно прикладывает сил для достижения цели. Он явно страдает и ему, конечно, хочется помочь. Важно заметить, что помимо страдания одновременно транслируется осуждение самого себя. Если имеется проявленная страдающая сторона личности, то важно найти и встретиться с находящейся на другом полюсе осуждающей стороной.
Как это сделать?
Итак, можно заметить, что одновременно и параллельно идут два месседжа, один явно проявленный в форме страдания, второй — осуждающий.
Если мы плохо знакомы со своими сторонами личности, не имеем опыта их осознавания и интеграции, то, в зависимости от акцентуации, можем откликаться следующими паттернами:
1. берем на ручки, кормим своей «большой материнской грудью», усыновляем-удочеряем, «доращиваем» — спасаем;
2. воспитываем, руководим, даем «волшебные пинки», злимся, когда встречаем сопротивление — агрессируем;
3. делаем оба пункта попеременно или одновременно, стараясь не попасть под ответную агрессию.
В первом случае происходит усиление внутреннего расщепления путем создания и поддержания фантазии о «хорошей, идеальной матери», которая противостоит внутреннему образу «плохой матери», которая недостаточно заботилась.
В последних вариантах просто идет подтверждение уже сложившейся картины мира. В сущности не происходит получения нового опыта.
Продвинутый читатель уже обо всем догадался — надо расспросить о детском опыте страдания, посадить выявленную фигуру виновника — матери-отца-дедушки-бабушки-учительницы на третий стул и совместными усилиями эту фигуру аннигилировать).
Последствия, надеюсь, ясны (смотри выводы по предыдущему п.1).
Следующий извечный вопрос после «кто виноват» звучит как «что делать?».
Не буду юлить, сразу скажу — прежде всего не спешить. Конечно, все, что описано выше можно и нужно делать. Важно понимать, что все наши действия направлены на осознавание доселе скрытых бессознательных процессов, которые именно из-за этой скрытости незримо руководят нашей жизнью.
Внутри нас нет ничего плохого, от чего следует избавиться, изменить или «трансформировать». Внутри нас есть только мы сами. Любая наша черта характера, особенность или паттерн поведения в определенных обстоятельствах помогает нам, в других — сильно вредит. Мы уже никогда не станем идеальными, но мы можем научиться лучше о себе заботиться, таких, какие уже есть. Это произойдет благодаря осознаванию, подчеркну — не пониманию, а осознаванию, как результату опыта взаимодействия с другим человеком. Конечно, я имею в виду гештальт-терапевта.
Чуть ниже разверну эту мысль.
Модель внутреннего конфликта «страдающий — осуждающий» с одной стороны сильно обобщает, с другой упрощает. Но позволяет сделать важные практические выводы.
По моим наблюдениям человек чаще всего обнаруживает себя в полюсе страдания. Та часть личности, которую можно условно назвать внутренним критиком и которая осуждает, обвиняет и запугивает, т.е. заставляет страдать, поддерживая привычную самоидентификацию, не особо замечается, в большинстве случаев вытесняется.
И тогда легко обнаруживается в окружающем мире, людях вокруг, особенно с которыми находимся в близких отношениях. Кому интересно, погуглите термин «проективная идентификация».
А еще появляется в те моменты страдания, когда мы в отчаянии и злости сами начинаем пиздить (это мой технический термин, лучше остальных передающий смысл происходящего) окружающих, которые так сильно нас мучают. Когда реально, а когда в фантазии.
Очень сложно, а иногда невозможно заметить это расщепление, находясь в одном из этих полюсов. Для этого на первых порах нужен заинтересованный незаангажированный наблюдатель (психотерапевт). А сложность для него, в свою очередь, заключается в соблазне присоединиться к одной из транслируемых полярностей (здесь можно погуглить «перенос-контрперенос»).
Далее поговорим о наблюдателе.
Конечно, речь не идет о том, что терапевт должен находиться в положении беспристрастного наблюдателя, который лишь фиксирует (и отзеркаливает) конфликт. У каждого из нас есть собственный опыт страдания и мы откликаемся сочувствием, состраданием, пытаемся помочь всеми доступными в терапии способами, техниками и инструментами. Если этого не делать, не давать ситуативное обезболивающее, то продолжение терапии часто просто невозможно.
Основная мысль, которую пытаюсь сейчас продвинуть, не фокусируясь на прочих и так широко освещаемых вопросах, это то, что источником страдания часто является скрытая неосознаваемая сторона личности, противостоящая и одновременно формирующая нашу самоидентичность. И относиться к ней необходимо с уважением. Выражу эту мысль в следующей парадоксальной формуле: «Не будет пиздильщика, не будет личности хорошего человека».
Под уважением имею в виду обнаружение и признание потребностей, которые скрыты за этой полярностью, а также нахождение экологичных способов их удовлетворения.
Это и есть та важная и, как по мне, самая трудная терапевтическая задача, вынесенная в заголовок размышлений на этой странице. Пишу кратко, самую суть.
Хочу сразу оговориться — я не составляю инструкцию, как проводить гештальт-терапию. Или пособие по саморазвитию. Это попытка поделиться размышлениями, на что еще стоит обратить внимание, особенно когда оказываешься в тупике. Я долго не решался что-либо писать, поскольку «Мысль изреченная есть ложь». В том смысле, что наша психика очень сложна и до конца непознаваема, и какую модель ни используй, она всякий раз будет описывать некую частность. И всегда существует соблазн эту частность принять за конечную истину. Что есть неправда.
Итак. Уже писал, что обнаружить полярности внутреннего конфликта, находясь внутри него, самому человеку весьма сложно. На первых порах это делает психотерапевт, помогая своему клиенту обнаруживать двойные послания, обращенные как вовне, так и внутрь. «Я собой недоволен», «злюсь на себя», «зачем я это сделал», «не могу себя заставить» и т.д. Важно всякий раз, по возможности, обращать на это внимание.
Постепенно и параллельно, стараясь не попасть в воронку травмы (это отдельная тема) и не сильно фрустрируя, давать возможность человеку не только замечать, но и знакомиться с неосознаваемой полярностью. Хороши проективные методы, где клиент пытается идентифицироваться со спроецированной на третий стул или на картинку-предмет найденной фигурой.
То, к чему стремимся — это построение диалогов. В начале активную роль в этом занимает терапевт. Он придумывает и приглашает клиента в эксперимент, задает вопросы, в чем-то поддерживает, где-то подвергает сомнению. Важно держать в фокусе внимания терапии обе полярности. Когда у клиента еще нет навыка, можно самому вести с каждой из них диалоги, помогая осознавать чувства и лежащие за ними потребности. Таким образом на этом этапе становится возможным проявить и легализовать скрытые, теневые стороны личности.
Скажу в завершение этого кусочка, что всякий раз, когда сталкиваемся с явным или замаскированным сопротивлением, сразу откладываем все свои замечательные терапевтические идеи, гипотезы и намерения и переключаемся на исследование чувств, лежащих в основе сопротивления. Не надо спешить! Это и есть самое главное в настоящий момент!
Про сопротивление возможно напишу отдельно. Вернемся к диалогам. Цель — осознавание потребностей и нахождение способов их удовлетворения в ситуациях, когда они противоречат, противостоят друг другу:
— хочу отдохнуть — кто будет деньги зарабатывать?
— хочу, чтобы заметили и признали — куда лезешь? засмеют!
Есть привычные, наработанные паттерны, как с этим справляться. Часто за счет подавления, отрицания, вытеснения части потребностей. Это происходит непрерывно, здесь и сейчас, такой процесс обозначаю термином «внутренний конфликт». Это результат предыдущего опыта приспособления-выживания. Все настолько привычно, что не замечается и вписано в окружающую реальность. Субъективную, разумеется, при этом совместно разделяемую-создаваемую со своим окружением.
Терапевт замечает. И реагирует. Не обязательно словами). Он в контакте с пришедшим человеком и то, что с ним происходит и то, как он отзывается, вносит поправки, расширяет привычную, застывшую картину мира клиента. Мы способны посочувствовать и поддержать «хотящую» сторону и согласиться-обсудить страхи заботящейся «наезжающей» части.
То, к чему стремимся — вовсе не стать хорошей-идеальной матерью, противостоящей плохой, а к тому, чтобы перевести внутренний конфликт в конструктивный диалог, где каждая из сторон будет услышана и удовлетворена. Можно ли назвать такую роль посредником? В нашей культуре это слово нагружено не всегда позитивным смыслом)
Когда терапевт замечает, обсуждает и не осуждает потребности клиента, какими бы они ни были, и как бы они не конфликтовали друг с другом, то человек получает опыт толерантного отношения. В системе координат с двумя полярностями появляется третья фигура, пока внешняя — терапевт, которая способна держать в фокусе их обе одновременно, ведя с ними в начале отдельные диалоги, постепенно переводя их во взаимодействие друг с другом.
Пока — потому что в процессе длительной терапии эта фигура постепенно интериоризируется (переносится внутрь) клиентом. В промежутках между сессиями человек в сложных ситуациях задает себе вопрос — «А что скажет по этому поводу терапевт?». И воображаемый терапевт начинает отвечать все чаще на все более сложные проблемы (желающие могут погуглить «Гештальт-терапия: Развитие функции Эго в теории Self»).
Для меня важно сказать, что внутренний конфликт является неизбежным следствием нашего существования как человеческих существ. Внутренний конфликт — это по сути конфликты потребностей. Они были, есть и будут, потому что соответствуют разным проявлениям нашей жизни. Задача заключается не в том, чтобы их не было — это невозможно, а в том, чтобы научиться их обнаруживать, признавать и находить способы их удовлетворения.
Надеюсь, что мне удалось хоть немного прикоснуться к этой сложной теме. Напоминаю, что эти размышления всего лишь об одном аспекте бесконечно сложной, многогранной и очень творческой работы гештальт-терапевта, которая и вдохновляет и дает смыслы экзистенции (существования).
С чем всех нас и поздравляю!)
8–24 ноября 2025 г.