Роздуми про навчання гештальт-терапії
Доводилося мені чути історії від цілком шанованих мною колег про те, як якийсь іменитий такий-то так словесно їм урізав, що вони два роки не могли оговтатися. За що вони, мої колеги, своїм учителям тепер вдячні.
І тоді ж я подумав: чи означає це, що тепер самі, будучи тренерами, вони шукатимуть і, найімовірніше, знаходитимуть можливість так само допомогти своїм учням, щоб ті, своєю чергою, були їм так само вдячні?
Мені не довелося отримати подібний досвід: чи то через власну досконалість (жарт), чи то через притаманну обережність (цілком імовірно), а цілком можливо, більше пощастило (тут можна спробувати заперечити: чи пощастило?).
Так чи інакше, я багато про це розмірковував, доходив певних висновків, збирав підтвердження, піддавав критиці. А дійшов такого умовиводу: людей краще не пиздити, особливо в процесі навчання гештальт-терапії. Що за відкриття? — тут можна посміятися й далі не читати, а я продовжу для тих, кому не смішно.
Тим, хто не читав попередніх дописів, повідомлю: «пиздити» — це мій технічний термін, що позначає висловлювання, прямі чи завуальовані, на адресу іншої людини, часто публічні, які несуть осуд, звинувачення й залякування, від яких та відчуває сильний страх, сором і приниження. У навчанні така поведінка може бути легко прихована, наприклад у вигляді інтерпретацій поведінки студента, які даються для кращого «усвідомлення» ним своїх недоліків з метою «виправлення», «покращення» тощо.
Не буду зупинятися на тезах про гуманістичний підхід і етику, це й так зрозуміло. Скажу про свої побоювання. З моєї точки зору, такого роду меседжі посилюють внутрішній конфлікт, про який я писав у попередніх дописах «Що для мене важливо в роботі гештальт-терапевта, супервізора й тренера?». Взяття на себе ролі критика означає підтримку аналогічного полюса (полярності) внутрішнього конфлікту студента. Звідси природно випливають два можливі варіанти: посилення, як противаги критикові для підтримання балансу, внутрішньої страждаючої (чуттєвої) частини або її повне чи часткове придушення (витіснення) з втратою чутливості-чуттєвості. Що недобре в будь-якому варіанті. Подальша трансформація людини йтиме шляхом посилення психологічних захистів з метою якнайкраще приховати внутрішній конфлікт, зокрема від самої себе, часто з посиленням нарцисичного компонента.
Небезпека полягає в тому, що така модель стосунків тренер — студент сприймається як сама собою зрозуміла тим сильніше, чим більшим авторитетом, харизмою та впливом володіє тренер, і використовується надалі у власній практиці. Треба сказати, що нічого нового не відбувається: з таким типом навчання-виховання ми стикаємося з найранішого дитинства в родині, школі та інших соціальних інститутах, і жодного критичного сприйняття подібної практики не відбувається. Саме гештальт-терапія, особливо система навчання їй, і дає змогу набути зовсім нового, досі не надто знайомого досвіду іншого типу стосунків одне з одним, зі світом і з самим собою, що, як на мене, лежить в основі світогляду та філософії гештальт-терапії. Я радий, що довкола мене багато колег, які дотримуються таких поглядів.
Частина 2. Акцент на інформації шкодить навчанню?
Я вже писав, що навчання гештальт-терапії принципово відрізняється від звичних методів навчання, націлених на поглинання великої кількості інформації чи на тренування навичок шляхом їх імітації та багаторазового повторення. Багато учасників навчальних груп приходять з очікуваннями продовження такого звичного й зрозумілого їм навчання, які можна висловити фразою «Дайте інструкцію!». Їм нудно й утомливо на довгих шерингах, незрозумілі призначення емоційних відгуків і підтримка тренерами динамічних процесів. Вони вимагають більше лекцій, роз’яснень, інтерпретацій і частих сесій усередині кола. Тренери, які відповідають на цей заклик, користуються великою популярністю.
І все було б добре, але за такого підходу може залишитися непоміченою та важлива якість, яка, на мою думку, і відрізняє гештальт-терапію від інших напрямів. Спробую сформулювати.
Усі ми знаємо, що головним інструментом, якщо можна так висловитися, є сам терапевт. Його здатність усвідомлювати свої емоції, відчуття, імпульси, відстежувати феномени й аналізувати процес взаємодії, що розгортається. Також відомо, що кожна людина унікальна і будь-яка взаємодія «тут і тепер» ніколи не повторюється. Звідси випливає, що будь-яке вже наявне знання чи напрацьована в результаті досвіду навичка від початку обмежені. Намагаючись із цим впоратися, ми змушені редукувати, зводити те, що відбувається, до вже добре відомого. Що більше знання, то більша спокуса побачити знайоме й застосувати напрацьований прийом.
А тепер головне: парадоксально, але ми в гештальт-терапії вчимося навички не знати! Уміти під час зустрічі з Іншим ставитися до нього як до невідомого, не побоюся цього слова — чужої людини. Не ворожої, не протиставленої, а саме невідомої, незрозумілої. Тоді і тільки тоді з’являється можливість спільного дослідження й пошуку унікального рішення — саме для нього, такого унікального, саме для наших теперішніх стосунків, унікальних у кожну мить взаємодії. Унікальних — отже, досі незнайомих.
Такий підхід дає змогу зберігати інтерес до роботи, робить її захопливою й дуже творчою. І водночас має величезний терапевтичний ефект. Людина, що сидить на стільці навпроти нас, відчуває цей інтерес до себе (вона важлива!), перестає проєктувати на терапевта фігуру авторитетного експерта, набуває навички дослідження-усвідомлення і, що не менш важливо, досвіду зустрічі з Іншим, своєї суб’єктності, шукаючи й знаходячи власні рішення, спираючись на підтримку терапевта.
Основний час перебування в навчальній групі, як на мене, має бути спрямований на набуття навички незнання для подальших зустрічей із досі невідомим, що неминуче тягне за собою необхідність не поспішати й досліджувати, контактувати. Тривалий шеринг з активною участю тренера, з огляду на сказане, набуває такого сенсу: він дає змогу всім учасникам побачити, як зі звичного, знайомого, нудного викладу фактів розгортається унікальна картина внутрішнього світу кожного учасника.
Фокусування тренерів на підтримці та опрацюванні динамічних процесів у групі дає можливість набути навичок самостійного пошуку й знаходження рішень у конфліктних ситуаціях, відходячи від благостного злиття однаковості та розуміння одне одного. У цьому сенсі присутність у групі «порушників спокою» є радше благом, ніж прикрим непорозумінням, яке треба якнайшвидше загасити-усунути. Це, звісно, складніше, ніж читати лекцію перед слухачами, що уважно ловлять кожне слово одкровення). Або одразу після лекції дати заздалегідь заготовлену вправу з передбачуваними висновками.
Наведені приклади дають змогу студентам на практиці відчути дух гештальт-терапії, а не отримати знання про нього. Те, як у реальній обстановці тренер бачить кожного учасника, відгукується, переживає, губиться, не знає і при цьому не помирає, а спирається на себе й оточення, інакше кажучи — живе, а не зображає, дає змогу студентам порівняти себе — не ідеального, не всезнаючого — з неідеальним і таким схожим у цьому тренером. Порівняти й не впасти в самоприниження, навпаки — сказати: «я такий самий, я теж можу! уже зараз, не ідеально, але цілком конгруентно».
Випереджаючи запитання, скажу: теорія потрібна й важлива. Вона добре лягає, коли людина перед цим відчула на собі й усвідомила щось важливе з того, про що говорить теорія. Теоретичні терміни добре запам’ятовуються й входять до лексикону студентів, коли використовуються під час спільного, з підтримкою тренерів, процес-аналізу сесій і динамічних процесів. Що більше ми знаємо, то краще.
Читайте теорії, знайомтеся з різними напрямами, підвищуйте свою ерудицію в різних галузях — усе це знадобиться. Усе це можна використати для того, щоб іще краще не знати. Не для того, щоб утиснути людину в прокрустове ложе знання, а щоб здивуватися: ось, я багато знаю, а це хтось інший! незнайомий, цікавий, ні на що не схожий.
10 грудня 2025 року
Размышления про обучение гештальт-терапии
Доводилось мне слышать истории от вполне уважаемых мною коллег про то, как некий именитый имярек так словесно им врезал, что они два года не могли оправиться. За что они, мои коллеги, своим учителям теперь благодарны.
И тогда же я подумал — значит ли это, что теперь сами, будучи тренерами, они будут искать и скорее всего находить возможность так же помочь своим ученикам, чтобы те, в свою очередь, были им также благодарны?
Мне не довелось получить подобный опыт: то ли в силу собственного совершенства (шутка), то ли из-за свойственной осторожности (весьма вероятно), вполне возможно больше повезло (здесь можно пробовать оспорить, повезло ли?).
Так или иначе я много об этом размышлял, приходил к некоторым выводам, собирал подтверждения, подвергал критике. А пришел к следующему умозаключению: людей лучше не пиздить, особенно в процессе обучения гештальт-терапии. Что за открытие? — здесь можно посмеяться и дальше не читать, а я продолжу для тех, кому не смешно.
Тем, кто не читал предыдущих постов, сообщу сейчас: «пиздить» это мой технический термин, обозначающий высказывания, прямые или завуалированные, в адрес другого человека, часто публичные, несущие осуждение, обвинение и запугивание, от которых тот испытывает сильный страх, стыд и унижение. В обучении такое поведение может быть легко скрыто, например в виде интерпретаций поведения студента, которые даются для его лучшего «осознавания» своих недостатков с целью «исправления», «улучшения» и т.д.
Не буду останавливаться на тезисах про гуманистический подход и этику, это и так понятно. Скажу о своих опасениях. С моей точки зрения такого рода месседжи усиливают внутренний конфликт, о котором писал в предыдущих постах «Что для меня важно в работе гештальт-терапевта, супервизора и тренера?». Взятие на себя роли критика обозначает поддержку аналогичного полюса (полярности) внутреннего конфликта студента. Из чего естественным образом следует два возможных варианта — усиление в противовес критику, для поддержания баланса, внутренней страдающей (чувственной) части, либо ее полное или частичное подавление (вытеснение) с потерей чувствительности-чувственности. Что не есть хорошо в любом варианте. Дальнейшая трансформация человека будет идти по пути усиления психологических защит с целью как можно лучше скрыть внутренний конфликт, в том числе от самого себя, часто с усилением нарциссического компонента.
Опасность заключается в том, что такая модель отношений тренер-студент воспринимается как сама собой разумеющаяся тем сильнее, чем большим авторитетом, харизмой и влиянием обладает тренер, и используется в дальнейшем в своей собственной практике. Надо сказать, что ничего нового не происходит — с таким типом обучения-воспитания мы сталкиваемся с самого раннего детства в семье, школе и прочих социальных институтах и никакого критического восприятия подобной практики не происходит. Как раз гештальт-терапия, особенно система обучения ей, и позволяет приобрести совершенно новый, доселе не очень знакомый опыт другого типа отношений друг с другом, с миром и с самим собой, что, как по мне, лежит в основе мировоззрения и философии гештальт-терапии. Я рад, что вокруг меня много коллег, придерживающихся таких взглядов.
Часть 2. Акцент на информацию вредит обучению?
Уже писал, что обучение гештальт-терапии принципиально отличается от привычных методов обучения, нацеленных на поглощение большого количества информации, или на тренировку навыков путем их имитации и многократного повторения. Многие участники обучающих групп приходят с ожиданиями продолжения такого привычного и понятного им обучения, которые можно выразить фразой «Дайте инструкцию!». Им скучно и утомительно на длинных шерингах, непонятны назначение эмоциональных откликов и поддержка тренерами динамических процессов. Они требуют больше лекций, разъяснений, интерпретаций и частых сессий внутри круга. Тренеры, отвечающие на этот призыв, пользуются большой популярностью.
И всё бы хорошо, но при таком подходе может остаться незамеченным то важное качество, которое, по моему мнению, и отличает гештальт-терапию от прочих направлений. Попробую сформулировать.
Все мы знаем, что главным инструментом, если можно так выразиться, является сам терапевт. Его способность осознавать свои эмоции, ощущения, импульсы, отслеживать феномены и анализировать разворачивающийся процесс взаимодействия. Также известно, что каждый человек уникален и любое взаимодействие «здесь и сейчас» никогда не повторяется. Отсюда вытекает, что всякое уже имеющееся знание или наработанный в результате опыта навык изначально ограничены. Пытаясь с этим справиться, мы вынуждены редуцировать, сводить происходящее к уже хорошо известному. Чем больше знания, тем больше искушение увидеть знакомое и применить наработанный прием.
И теперь главное: парадоксально, но мы в гештальт-терапии учимся навыку не знать! Уметь при встрече с Другим относиться к нему как к неизвестному, не побоюсь этого слова — чужому человеку. Не враждебному, не противостоящему, а именно неизвестному, непонятному. Тогда и только тогда появляется возможность совместного исследования и поиска уникального решения, именно для него, такого уникального, именно для наших текущих отношений, уникальных в каждый момент взаимодействия. Уникальных — значит до этого незнакомых.
Такой подход позволяет сохранять интерес к работе, делает ее увлекательной и очень творческой. И одновременно имеет огромный терапевтический эффект. Человек, сидящий на стуле напротив нас, чувствует этот интерес к себе (он важен!), перестает проецировать на терапевта фигуру авторитетного эксперта, получает навык исследования-осознавания и, что не менее важно, опыт встречи с Другим, свою субъектность, ища и находя собственные решения, опираясь на поддержку терапевта.
Основное время нахождения в обучающей группе, как по мне, должно быть направлено на получение навыка незнания для последующих встреч с доселе неизвестным, что неизбежно влечет за собой необходимость не спешить и исследовать, контактировать. Длительный шеринг с активным участием тренера, исходя из сказанного, приобретает следующий смысл: он позволяет всем участникам увидеть, как из привычного, знакомого, скучного изложения фактов разворачивается уникальная картина внутреннего мира каждого участника.
Фокусировка тренеров на поддержание и обработку динамических процессов в группе дает возможность получить навыки самостоятельного поиска и нахождения решений в конфликтных ситуациях, уходя от благостного слияния одинаковости и понимания друг друга. В этом смысле присутствие в группе «нарушителей спокойствия» является скорее благом, чем досадным недоразумением, которое надо поскорее погасить-устранить. Это, конечно, сложнее, чем читать лекцию перед внимающими и ловящими каждое слово откровения слушателями). Или сразу после лекции дать заранее заготовленное упражнение с предсказуемыми выводами.
Приведенные примеры позволяют студентам на практике прочувствовать дух гештальт-терапии, а не получить знание о нем. То, как в реальной обстановке тренер видит каждого участника, откликается, переживает, теряется, не знает и при этом не умирает, а опирается на себя и окружающих, иначе говоря живет, а не изображает, позволяет студентам сравнить себя — не идеального, не знающего всего на свете, с неидеальным и таким похожим в этом тренером. Сравнить и не впасть в самоуничижение, наоборот — сказать: «я такой же, я тоже могу! уже сейчас, не идеально, но вполне конгруэнтно.»
Упреждая вопросы, скажу — теория нужна и важна. Она хорошо ложится, когда человек перед этим прочувствовал на себе и осознал что-то важное из того, о чем гласит теория. Теоретические термины хорошо запоминаются и входят в лексикон студентов, когда используются во время совместного, с поддержкой тренеров, процесс-анализа сессий и динамических процессов. Чем больше мы знаем, тем лучше.
Читайте теории, знакомьтесь с разными направлениями, повышайте свою эрудицию в разных областях — все это пригодится. Все это можно использовать для того, чтобы еще лучше не знать. Не для того, чтобы втиснуть человека в прокрустово ложе знания, а чтобы удивиться — вот, я много знаю, а это кто-то другой! незнакомый, интересный, ни на что не похожий.
10 декабря 2025 года