Образ себе. Як ми створюємо образ себе і чому іноді застрягаємо в ньому
1. «Я така, яка я є»
Почну з фрази, яку напевно кожен із нас промовляв про себе: «Я такий, який я є». Хоча вона може звучати й інакше: «Я не вмію відмовляти». Або: «Я звик усе робити сам». Може звучати як: «Я людина пряма, що думаю, те й кажу», «Я не з тих, хто просить допомоги», «Я сильна, я впораюся».
Ці фрази звучать як опис, ніби ми просто повідомляємо факт про себе, на кшталт свого зросту чи кольору очей.
Але якщо придивитися, «Я не вмію відмовляти» — це що? Це факт про мою природу чи звичка, якої я навчився в сім років, бо інакше мама ображалася і не розмовляла зі мною три дні?
Повідомлення «Я завжди справляюся сам» — це про мій характер чи висновок, який зробила дитина, що просила про допомогу і не отримала її?
Розберімося, як складається наше уявлення про себе. Звідки беруться ці «я такий, я така». Чому вони нам потрібні. І чому вони такі незмінні, ніби це одяг, який вдягли двадцять років тому і ніколи не міняємо.
І тоді питання: чи можна змінюватися, не втрачаючи себе? Що станеться з людиною, яка дозволить собі бути не лише тим, ким звикла себе вважати?
Важливо одразу сказати, що образ себе — річ необхідна. Без нього неможливо жити. Проблема не в тому, що він є. Проблема в тому, що він застигає. Він складався в конкретних умовах, поруч із певними людьми, а потім оточення змінилося, люди навколо інші, а образ залишився. І далі керує вибором, якого ми навіть не помічаємо як вибір.
2. Навіщо нам образ себе
У популярній психології образ себе часто сварять: «зніми маску», «будь справжнім». Але це ж не маска, це результат серйозної роботи, яку психіка виконала не випадково. То навіщо нам образ себе?
По-перше, образ себе дає безперервність. Я прокидаюся вранці і знаю, що я та сама людина, яка лягала спати. Це не так очевидно, але це конструкція, яка постійно збирається. Людина, у якої вона руйнується, потрапляє в стан, який неможливо витримувати.
По-друге, він заощаджує колосальні ресурси. Спробуйте уявити, що в кожній ситуації треба наново вирішувати, хто я і як поводитися. Зайшли до кабінету лікаря — хто я такий? Зустріли сусіда — хто я для нього? Це було б нестерпно. Образ себе працює як набір готових відповідей, і більшу частину життя ми живемо на цих автоматизмах.
По-третє, він дає передбачуваність іншим. Люди навколо нас спираються на те, які ми. Якщо я надійний, на мене можна розраховувати. Це основа будь-яких стосунків: я знаю, чого чекати від тебе, а ти — від мене.
І по-четверте, найважливіше: образ себе колись був способом вижити.
Це треба дуже добре зрозуміти, бо інакше все подальше звучатиме як докір.
Дівчинка в родині, де мама хворіє або в депресії, стає «дуже самостійною». Не тому, що такою народилася. А тому, що інакше ніяк. Ця самостійність урятувала її. Вона була геніальним розв’язанням завдання, яке стояло перед дитиною.
Хлопчик у родині, де батько спалахує від будь-якого шуму, стає «спокійним і зручним». Він навчився зчитувати настрій, згладжувати, не дратувати. Це теж урятувало його.
У гештальт-підході для цього є спеціальне поняття — творче пристосування. Людина за будь-яких обставин знаходить найкращий із доступних їй способів бути. Не найздоровіший загалом, а найдієвіший тут. І це і є психологічне здоров’я: здатність пристосуватися до того, що є.
Тому коли ми розбираємо чийсь образ себе, ми не кажемо: «У тебе неправильна особистість». Ми кажемо: «Дивись, яке класне рішення ти колись для себе знайшов. Подивімося, чи працює воно зараз».
Де ж виникає проблема? Її можна позначити одним словом: скам’яніло.
Творче пристосування перестає бути творчим, коли воно перестало відгукуватися на поточну ситуацію. Коли я поводжуся однаково незалежно від того, що відбувається. Коли спосіб працює не тому, що він зараз пасує ситуації, а тому, що іншого я не знаю.
Дівчинка, яка справлялася сама в десять років, у сорок не може покликати на допомогу, навіть коли падає від виснаження. Ситуація давно інша, поруч є люди, готові допомогти, але в неї немає цієї кнопки у звичному наборі.
3. Як складається образ себе
Є чотири основні джерела.
Перше і наймогутніше: чужі слова, що стали своїми
Дитина ще не знає, яка вона. Вона дізнається це від дорослих: «Ти в нас молодець, ти сильна», «Ти вічно все губиш», «Ти моя помічниця», «Ти не як твоя сестра, ти в нас розумний», «Ти в нас терпляча».
Це не описи. Це завдання. Дитина не може їх перевірити і не може з ними сперечатися, у неї немає іншого джерела інформації про себе. Вона їх просто бере.
У гештальт-терапії це називається інтроєкцією. Від слова «проковтнути». Нормальний контакт схожий на їжу: я беру, пережовую, щось засвоюю, щось випльовую. Інтроєкція — це коли проковтнуто цілим, без пережовування. Усередині лежить уявлення, якого я не обирав, але живу за ним.
Як розпізнати інтроєкт? За кількома ознаками: він звучить як закон — не «мені здається», а «так є», «це не обговорюється».
Він часто формулюється через «повинна», «не можна», «завжди», «ніколи».
Інтроєкт не викликає запитань. Це найточніша ознака. Ми не ставимо запитань до того, що проковтнуто, воно здається частиною нас.
Проста перевірка, яку варто колись зробити: випишіть свої «я такий, я така» і запитайте себе — чий голос ви чуєте, коли це читаєте? Досить часто за фразою «я повинна справлятися сама» виявляється конкретна мама, конкретна бабуся, конкретна інтонація.
І друге запитання: коли я це вирішив і за яких обставин? Бо рішення майже завжди ухвалювалося в певний момент, з певної причини. Іноді навіть можна згадати день, коли це сталося.
Друге джерело: те, що колись було потрібне родині
Родина — це система. І в системі в кожного є функція, часто не названа вголос.
Хтось стає відповідальним, тим, хто тримає все на собі. Хтось стає втішником, тим, хто стежить за настроєм мами. Хтось — гордістю родини, хтось — вічною проблемою, хтось — миротворцем між батьками, хтось — тим, хто має прожити життя, якого не прожили батьки.
Роль закріплюється, бо за неї дають любов і визнання. Дитина зчитує, за що її приймають, і стає цим.
Бувають випадки, коли роль з’явилася від нестачі. Якщо мама була крихкою і потребувала підтримки, хтось із дітей ставав дорослим раніше часу. Дитина стає батьком чи матір’ю для свого батька чи матері. Такі люди виростають дуже компетентними і зовсім не вміють спиратися на інших.
Ще є родинні правила, яких ніхто не формулював, але всі дотримувалися. «У нас у родині не скаржаться». «У нас сміття з хати не виносять». «У нас завжди все добре». «Треба триматися». Ці правила ми приносимо у власне доросле життя і часто передаємо нашим дітям.
Третє джерело: соціальні норми
Поверх родинного лягає загальноприйняте. Що належить чоловікові, що належить жінці, що належить у тридцять, що в п’ятдесят. Що означає «успішний», що означає «хороша мати».
Це теж інтроєкти, тільки масові: «Чоловік не плаче», «Хороша мати не втомлюється від дітей», «До сорока треба чогось досягти».
Нам, українцям, за останні роки додалося ролей, яких ніхто з нас не обирав і від яких неможливо відмовитися. Вони прийшли разом із війною: «Я сильна, бо інакше не можна», «Я повинна бути вдячною тим, хто мене прийняв», «Я повинна триматися, в мене ж діти», «Я не маю права скаржитися, адже іншим ще гірше», «Нам ще пощастило».
Кожне з цих правил по-своєму слушне. І кожне з них може стати обмежувальною кліткою. Бо людина, якій не можна не бути сильною, не може дозволити собі бути слабкою навіть на годину. А кожному важливо хоч іноді трохи відпочити.
Четверте джерело: досвід стосунків
І останнє джерело — те, чим нам у стосунках відповідали. Не словами відповідали, а реакціями.
Попросив — отримав відмову. І не раз. Робиться висновок: просити марно, краще все робити самому. Висновок не промовляється вголос, він просто стає знанням на рівні психіки.
Розізлився — від тебе відвернулися. Який висновок? Злитися небезпечно, краще потерпіти.
Заплакав — тебе за це висміяли. Значить, показувати слабкість не можна.
Був собою — щирим і прямим — і тебе відкинули. Висновок: треба бути зручним.
Це і є найміцніше. Не те, що нам казали, а те, що з нами відбувалося. Такі висновки майже неможливо переробити словами. Їх змінює лише новий досвід — коли попросив і, о диво, отримав, розізлився і не втратив людину, заплакав і був прийнятий.
Тому, до речі, терапія працює не через пояснення. Вона працює через те, що в ній трапляється інше, зовсім новий досвід стосунків.
4. Чому ми застрягаємо
Чому так важко вийти за межі звичного образу, навіть коли він явно заважає?
Бо це опора. Образ себе — це те, на чому людина стоїть. Навіть незручний, навіть болісний.
Навіть фраза «Я нікчемна» — це теж опора. З неї зрозуміло, чого чекати від життя і від людей. Розлучитися з нею страшно: а що тоді? Адже невідомість лякає більше, ніж знайоме, хай навіть погане.
Тому найчастіше запитання, яке людина ставить собі на порозі змін, звучить так: «А хто я тоді буду?» І за ним стоїть реальний страх: якщо я не та, що завжди справляється, тоді я хто? Що зі мною буде?
Другий механізм застрягання можна побачити в тому, що в гештальті називається фігурою і фоном.
З усього навколишнього поля ми щомиті виділяємо фігуру — те, на що звертаємо увагу. Решта йде у фон. А виділяємо ми не випадково: образ себе тут працює як фільтр.
Людина, впевнена, що всім заважає, з двадцяти реакцій на своє прохання помітить лише одну, невдоволену. Решта дев’ятнадцять не стануть фігурою, вони залишаться непоміченими. Не тому, що вона сліпа, а тому, що так налаштований фільтр.
Саме тому образ себе сам себе й підтверджує. Ми збираємо докази того, у що вже віримо, і щодня отримуємо від світу підтвердження.
Третій механізм захований у роботі психіки. Ми не лише фільтруємо, а й оминаємо ситуації, де переконання може не підтвердитися.
Людина, впевнена, що вона поганий оповідач, не бере слова в компанії. І в неї ніколи не буде досвіду, який би це спростував.
Жінка, впевнена, що їй відмовлять у підтримці, не просить. І її ніколи не підтримують, бо вона не просила.
Переконання не перевіряється, а отже, залишається вічним.
Четвертий механізм у гештальті називають еготизмом. Це коли людина постійно спостерігає за собою, контролює, оцінює, звіряє: чи відповідаю я собі?
Така людина не може зануритися в переживання, у спонтанність, у живість. Вона весь час трохи поруч із собою, а не в собі. І будь-який внутрішній імпульс проходить цензуру: «Це не я», «Я так не роблю».
Що жорсткіший образ себе, то більше енергії йде на підтримання відповідності. Люди буває кажуть: «Я весь час ніби на роботі, навіть удома».
І п’яте, дуже важливе. Образ себе підтримується не лише зсередини, а й ззовні.
Якщо я двадцять років був тим, до кого всі приходять по допомогу, навколо мене вибудувалася система. Люди звикли. І коли я вперше кажу «ні», це не лише мій внутрішній конфлікт, це ще й чуже невдоволення, образа, нерозуміння.
«Ти змінився». Цю фразу зазвичай кажуть не як комплімент, а як осуд.
Тому вихід із ролі майже завжди має соціальну ціну. І це треба знати заздалегідь, бути чесним із собою. Деякі стосунки зміняться, деякі закінчаться. Багато які стануть живішими, але не одразу.
І останнє про застрягання — найважливіше поняття в цій темі.
Фріц Перлз багато говорив про полярності. Ідея тут така: у кожному з нас є всі можливості. І сила, і слабкість. І щедрість, і жадібність. І сміливість, і боягузтво.
Але образ себе, як правило, залишає місце лише для однієї частини. Друга частина не зникає, вона відправляється у фон, стає тим, чого «в мені нібито немає».
Жінка, яка «завжди сильна», насправді не позбулася потреби бути слабкою й опікуваною. Ця потреба просто втратила голос. І виходить манівцями: через хвороби, через дивну втому, через роздратування на тих, хто дозволяє собі скаржитися.
Це чітка ознака, за якою полярність можна виявити: сильне роздратування на людей, які дозволяють собі те, чого не дозволяю я.
Якщо мене дратують люди, які вередують, варто запитати, де моя власна потреба вередувати. Якщо мене дратують ті, хто нічого не робить, — де моє право на відпочинок. Роздратування працює як покажчик.
І ще одне чудове спостереження Перлза. Що жорсткіше людина тримається за один полюс, то сильніше її тягне до протилежного і то некерованішим стає перемикання. Звідси раптові відходи з багаторічних шлюбів, зриви в бездоганних людей, бунти в сорок років. Це зовсім не зрада себе. Це витіснена половина, яка нарешті взяла гору.
5. Чи можна змінюватися, не втрачаючи себе?
Тепер про головне запитання сьогоднішньої зустрічі. Відповім одразу. Змінюватися, не втрачаючи себе, можна, але лише якщо змінювати не «хто я», а обсяг того, що мені доступно.
Різниця принципова, і в ній уся справа. Існує два способи змінюватися, і один із них не працює. Це той спосіб, яким майже всі намагаються переробити себе. Вирішити, яким я повинен бути, і стати таким. «Я надто м’яка, буду жорсткою». «Я залежна, стану самодостатньою». «Я повинна навчитися казати ні».
Це дуже зрозумілий шлях. І він майже не працює. Бо це просто заміна одного припису іншим. Був інтроєкт «треба бути зручною», став інтроєкт «треба бути впевненою і поважати себе». Обидва рази я не питаю себе, чого я хочу в конкретній ситуації. Я, як і раніше, виконую жорстке правило, тільки тепер нове.
Така зміна тримається недовго і коштує величезних зусиль, бо йде проти себе. І часто закінчується відкатом і висновком «я не змінюся, це моя природа».
Другий спосіб — той, який пропонує гештальт-підхід. Цю ідею сформулював гештальт-терапевт Арнольд Бейссер, і вона звучить так: зміна відбувається тоді, коли людина стає тим, ким вона є, а не коли намагається стати тим, ким вона не є.
Це лише здається грою слів, насправді дуже практична річ.
Як зазвичай працює звичний шлях? Усередині мене є частина, яка хоче бути зручною, бо їй страшно втратити любов. І є частина, яка каже: припини, це принизливо. Вони воюють. Енергія йде у війну, і я залишаюся на місці, застрягаю між двома полюсами.
Тепер подивімося, як працює інший підхід. Я перестаю воювати і визнаю: так, я дуже хочу бути зручною. Мені справді страшно, що мене перестануть любити, якщо я відмовлю. Це не слабкість, це правда про мене зараз. Ця правда зовсім не виправдання, а точка, з якої можливий рух. Бо зі стану «я такий, і я це бачу» можна зробити крок у бік змін. А з війни із собою не вийде.
Тому в терапії ми зазвичай рухаємося не туди, куди людина просить. Наприклад, вона каже: «Навчіть мене відмовляти». А ми цікавимося: а що відбувається, коли ви хочете відмовити? Чого ви боїтеся? Що вам потрібно від цієї людини, що ви так за неї тримаєтеся? Це може виглядати як відхилення від запиту, з яким людина приходить. Але саме тут з’являється вибір, якого раніше не було.
Тут можна зрозуміти, що саме змінюється в людині.
Не ядро її особистості, не цінності, не історія, не характер, не темперамент. Усе це залишається.
Змінюється набір можливих дій. Кількість доступних способів бути.
Наприклад, було: я завжди справляюся сама. Стає: я вмію справлятися сама і вмію просити. Обираю за ситуацією.
Було: я не вмію відмовляти. Стає: я можу погодитися, коли хочу, і відмовити, коли не хочу.
Було: я сильна. Стає: я сильна, і мені буває потрібна підтримка, і це не скасовує моєї сили.
Тут важливе сполучне слово. Не «замість», а «і». Зміна тут — це не заміна, а розширення. Нічого не забирається. Додається те, чого не було.
Тому запитання «чи не втрачу я себе?» отримує таку відповідь: ні, ви себе не втратите. Вас стане більше. Сильна жінка, яка навчилася спиратися на інших, не перестала бути сильною, навпаки, її сила перестала бути вимушеною. Це вже не єдиний доступний режим, а вибір. А те, що обране, відчувається зовсім інакше, ніж те, що доводиться робити.
Як це відбувається на практиці? Робота йде через виявлення. Спершу просто побачити свої «я така» і почути, чиїм голосом вони звучать. Це вже багато: те, що назване, перестає бути невидимим і стає об’єктом, з яким можна щось робити.
Далі запитання «чи працює це зараз?». Не «чи правильно це», а чи працює. Що це мені дає? Чого це мені коштує? Людина майже завжди знає ціну, але рідко її собі називає.
Важливо знайомитися з відкинутою частиною. Це буває найважчим і найцікавішим. Що буде, якщо я дозволю собі на п’ять хвилин побути безпорадною? Слабкою? Злою? Лінивою? У терапії для цього є багато способів — від розмови до роботи з полярностями в дії.
І звісно, через спробу, маленьку, не героїчну. Один раз сказати «я не зможу», один раз попросити, один раз зізнатися, що втомилася, — і подивитися, що буде. Майже завжди виявляється, що світ витримує.
І звісно, через стосунки, в яких є місце для іншого варіанту. Це і є головна умова. Людині потрібен хоча б один досвід: я був іншим, і мене не відкинули. У терапії це сам терапевт, у навчальній групі — люди, які бачать тебе не лише у звичній ролі.
6. Що відбувається, коли ми дозволяємо собі бути різними
Стає менше втоми. Це перше, що помічають. Бо підтримання образу себе — це робота, причому цілодобова. Коли можна не відповідати, вивільняється дуже багато сил.
З’являється розбірливість. Людина починає розрізняти: ось тут я хочу допомогти, а тут не хочу. До цього все було однаково «треба».
Змінюється якість стосунків. З них іде обов’язковість і приходить вибір. «Я з тобою, бо хочу». Це інше, ніж «я з тобою, бо так заведено». І це відчувається з обох боків.
Повертається спонтанність. Здатність поводитися несподівано для самого себе. Для багатьох це найприємніше: виявити, що ти можеш здивувати себе.
І з’являється терпимість до себе. Зникає та виснажлива внутрішня інспекція, яка весь час звіряє: чи відповідаю я. Можна бути сьогодні таким, а завтра іншим і не вважати це зрадою себе.
Я хочу сказати і про важкий бік, щоб не було ілюзій.
Це не швидко. Це іноді боляче, особливо коли виявляєш, скільки років прожито за правилами, які не твої. Зміни викликають опір у близьких. І це не робить життя простішим: так, воно стає вільнішим, а свобода вимагає рішень, яких раніше не було потреби ухвалювати.
Але, наскільки я бачу, ніхто з тих, хто пройшов цей шлях, не хоче назад.
7. Підсумки
Образ себе — це не маска і не помилка. Це спосіб, яким ми колись пристосувалися до тодішніх обставин і завдяки цьому вижили.
Складається образ себе з проковтнутих без перевірки чужих слів, з ролі, яка була потрібна родині, із соціальних норм і, найміцніше, з того, чим нам відповідали у стосунках.
Застрягаємо ми в ньому тому, що це опора; тому, що він сам себе підтверджує через те, що ми помічаємо; тому, що ми не перевіряємо його на практиці; і тому, що все, чому в ньому не знайшлося місця, іде у фон і повертається манівцями.
Змінюватися, не втрачаючи себе, можна. Але не через бажання стати іншим, а через повернення собі доступу до того, що було заборонено. Не замість, а разом. Не заміна, а розширення.
І головне: зміна починається не із зусилля стати кращим, а з чесного визнання того, який я є зараз. Хоч як дивно, саме звідти, а не з боротьби із собою, і починається рух.
Якщо сьогодні ви впізнали якесь своє «я такий» чи «я така», це вже немало. Бо те, що побачене, перестає керувати автоматично.
А далі потрібна практика. Бо побачити свій образ себе можна й наодинці, а от виявити, що можна бути іншим і не бути відкинутим, — лише з людьми. Потрібне місце, де тебе бачать не у твоїй звичній ролі, де можна спробувати бути слабким, злим, розгубленим і виявити, що це витримують.
Саме тому навчання гештальт-терапії влаштоване як група, а не як курс лекцій. Перший ступінь — це насамперед досвід: рік, у якому людина з подивом дізнається про себе те, чого не знала, і виявляє, що в ній набагато більше можливостей, ніж вона звикла вважати. Цей досвід змінює якість життя, навіть якщо професією це ніколи не стане.
І наостанок: якщо сьогоднішня розмова зачепила щось живе, поставтеся до себе дбайливо. Такі речі добре розбирати не наодинці.
Дякую вам за увагу. Бережіть себе.
Образ себе. Як ми створюємо образ себе і чому іноді застрягаємо в ньому