Про баланс фрустрації та підтримки
Думаю, це важливо. Бажання позначити цю тему виникло після одного з коментарів під моїми роздумами про навчання, де (у коментарі) фрустрація пов’язується з наслідками інтервенцій терапевта. Результат яких треба заздалегідь прораховувати, для чого необхідно мати гіпотезу й накопичені знання про клієнта з його процесами.
Складно не погодитися з таким вивіреним, ідеальним твердженням. Якщо тільки під інтервенцією не розуміти інтерпретацію.
Тут треба докладніше зупинитися на термінах — що розуміється під фрустрацією, підтримкою та терапевтичною інтервенцією. Слова на слуху, але в кожної людини може бути свій сенс, аж до «Однією рукою б’ю, другою притримую». Фрустрація є, підтримка є, баланс теж. А в мене жах, коли намагаюся уявити таку терапію.
Не буду зупинятися на визначеннях — їх повно в інтернеті. Наведу ілюстрацію з власної практики. Для цього замислився, який же баланс фрустрації-підтримки за того підходу, що в мене, у такого терапевта, який не любить «пиздити», не завжди має гіпотезу й не щоразу може передбачити-спрогнозувати всі можливі реакції клієнта.
Наприклад, коли стикаюся з опором клієнта, то пропоную йому розглянути ті страхи, що лежать в основі опору. Така пропозиція здебільшого є фрустрівною для клієнта. Його бажання, як правило, спрямовані на отримання втіхи або на відхід від цієї теми, де є ризик зустрітися зі своїми нестерпними почуттями. Отже, є терапевтична інтервенція. А також фрустрація.
У чому полягає підтримка: ми разом обговорюємо форму можливого експерименту, його безпеку, якою є моя допомога, можливості клієнта самому регулювати своє перебування в цьому процесі, а також його право будь-якої миті припинити експеримент. Після цього супроводжую клієнта в цій зустрічі з його страхами, зокрема ставлячи запитання, які йому не спадали на думку, і уважно відстежую його реакції, регулюючи глибину занурення в цю складну проблематику. Найімовірніше, початковий опір пов’язаний із попереднім травматичним досвідом, і треба бути гранично обережним, щоб не потрапити у вирву травми.
Другий приклад. Для клієнта може бути фрустрівною неідеальність терапевта, яку на певному етапі стосунків він раптом виявляє. І тоді підтримкою для нього може бути адекватна реакція терапевта, коли той не «пиздить» і не провалюється в токсичні сором-провину. А приймає свою неідеальність, розчарування клієнта, продовжує підтримувати контакт, допомагаючи вибудовувати стосунки на новому для клієнта горизонтальному рівні, тим самим передаючи йому частину відповідальності.
Підсумую. Для мене фрустрація в терапії не тотожна вербальним інтервенціям терапевта, тим паче спрямованим на викликання сорому, провини та страху. А підтримка не дорівнює лише втішанню, сюсюканню й годуванню великими материнськими грудьми. Усе це за певних обставин може бути допустимим і виправданим, але не є основними інструментами.
Також застережу, що іноді роблю помилки, відчуваю після цього провину, сором і страх, і, що важливо, беру на себе відповідальність за наслідки. Поки це триває, вважаю себе професійно придатним для роботи гештальт-терапевтом. І ціную таку саму якість у своїх колегах.
12 грудня 2025 р.
Про баланс фрустрации и поддержки
Думаю, это важно. Желание обозначить эту тему возникло после одного из комментариев под моими размышлениями про обучение, где (в комментарии) фрустрация связывается с последствиями интервенций терапевта. Результат которых надо заранее просчитывать, для чего необходимо иметь гипотезу и накопленные знания про клиента с его процессами.
Сложно не согласиться с таким выверенным, идеальным утверждением. Если только под интервенцией не понимать интерпретацию.
Здесь нужно подробнее остановиться на терминах — что понимается под фрустрацией, поддержкой и терапевтической интервенцией. Слова на слуху, но у каждого человека может быть свой смысл, вплоть до «Одной рукой бью, другой придерживаю». Фрустрация есть, поддержка есть, баланс тоже. А у меня ужас, когда пытаюсь представить такую терапию.
Не буду останавливаться на определениях — их полно в интернете. Приведу иллюстрацию из собственной практики. Для этого задумался, какой же баланс фрустрации-поддержки при том подходе, что у меня, у такого терапевта, который не любит «пиздить», не всегда имеет гипотезу и не каждый раз может предугадать-предусмотреть все возможные реакции клиента.
Например, когда сталкиваюсь с сопротивлением клиента, то предлагаю ему рассмотреть те страхи, что лежат в основе сопротивления. Такое предложение в большинстве случаев является фрустрирующим для клиента. Его желания, как правило, направлены на получение утешения или на уход от этой темы, где есть риск встретиться со своими непереносимыми чувствами. Итак, имеется терапевтическая интервенция. А также фрустрация.
В чем заключается поддержка: мы вместе обсуждаем форму возможного эксперимента, его безопасность, какова моя помощь, возможности клиента самому регулировать свое пребывание в этом процессе, а также его право в любой момент прекратить эксперимент. После этого сопровождаю клиента в этой встрече со своими страхами, в том числе задавая вопросы, которые ему не приходили в голову, и внимательно отслеживаю его реакции, регулируя глубину погружения в эту сложную проблематику. Скорее всего, изначальное сопротивление связано с предыдущим травматичным опытом, и нужно быть предельно аккуратным, чтобы не попасть в воронку травмы.
Второй пример. Для клиента может быть фрустрирующей неидеальность терапевта, которую на определенном этапе отношений он вдруг обнаруживает. И тогда поддержкой для него может быть адекватная реакция терапевта, когда тот не «пиздит» и не проваливается в токсические стыд-вину. А принимает свою неидеальность, разочарование клиента, продолжает поддерживать контакт, помогая выстраивать отношения на новом для клиента горизонтальном уровне, тем самым передавая тому часть ответственности.
Подведу итоги. Для меня фрустрация в терапии не тождественна вербальным интервенциям терапевта, тем более направленным на вызывание стыда, вины и страха. А поддержка не равна только утешению, сюсюканию и кормлению большой материнской грудью. Все это при определенных обстоятельствах может быть допустимо и оправдано, но не является основными инструментами.
Также оговорюсь, что иногда делаю ошибки, испытываю после этого вину, стыд и страх, и, что важно — беру на себя ответственность за последствия. Пока это продолжается, считаю себя профпригодным для работы гештальт-терапевтом. И ценю такое же качество в своих коллегах.
12 декабря 2025 г.